двадцять поцілунків 1x495w

Двадцять поцілунків Вольдемар Лемберг

Copyright 2014 Voldemar Lemberg

Smashwords Edition

Discover other titles by Voldemar Lemberg:

Загублені

License Notes

Thank you for ing this ebook. You are welcome to share it with your friends. This book may be reproduced, copied and distributed for noncommercial purposes, provided the book remains in its complete original form. If you enjoyed this book, please return to your favorite ebook retailer to discover other works by this author. Thank you for your . This book is a work of fiction. Names, characters, places, and incidents are the product of the author’s imagination or are used fictitiously. Any resemblance to actual events, locales, or persons, living or dead, is coincidental.

A special thank you to “Sunny Photo Gallery” for the photograph

Table of Contents На зупинці Ви її часом не бачили? Двадцять поцілунків Endnotes

Моїй єдиній

На зупинці

Вітерець наповнював вулиці тьмяним шелестом. З неба, не кваплячись, спускалися рясні краплини осіннього дощу. Червоні вогні автомобілів розмито виблискували на гладкому, вкритому калюжами, асфальті. У парку, що знаходився недалеко від дороги, самотньо перегукувались останні з пташок, які ще не поринули у шлях за теплом. На автобусній зупинці, біля парку, людей було небагато. Лишень троє осіб ще , щоб сісти на автобус і цим дописати коротенький розділ такого непогожого дня. На лавочці сиділа старенька пані, яка раз у раз зітхала, з поглядом очікування дивлячись на дорогу, звідки мав приїхати її автобус. Було видно, що їй холодно, вона раз у раз розтирала собі руки і намагалася ще більше зануритися у своє старе, пошарпане досвідом, пальто. Неподалік від неї не мала спокою молода, струнка дівчина. Довге, чорне, як вкрита хмарами ніч, волосся, довгий, червоний плащ, блискучі, смарагдові очі. Багато чого приваблювало в її образі. Вона легкою ходою кружляла довкола зупинки, з нетерпінням чекаючи можливості повернутися додому. Лишень час від часу вона зупинялась, щоб опустити свою вишневу парасольку і зловити декілька краплин собі на бліде обличчя. Останньою з трьох душ, яких доля звела тут цього вечора, була душа молодого юнака. Він стояв, опершись на стіну зупинки, і з непомітною цікавістю стежив за нетерплячим танцем молодої дівчини. Вдягнутий у темні тони, він практично зливався з навколишньою темрявою. Незнайома дівчина повністю заволоділа його увагою і фантазією. У ній дивовижно поєднувалася таємнича врода з дитячою невинністю, а серце її, немов казковий сад, було оточене височенною стіною, яку так і кортіло подолати. Зі світу мрій юнака повернув ввічливо-грізний кашель старенької на лавочці. Він озирнувся і зустрів непривітний погляд літньої пані який немов говорив «Я бачу як ти на неї дивишся маленький мерзотник! Залиш її у спокої! Не для тебе ця троянда розпустила свої пелюстки! Знаю я таких як ти, які тільки і шукають беззахисних дівчат, щоб поламати їм життя!». Та юнаку було байдуже до її мовчазних застережень. Він повернувся у свої фіалкові хмари романтичних мрій і йому на думко спасти не могло б хоч якось образити чарівну незнайомку.

Та ось, непомітно для нього, до зупинки наблизився автобус. Коли юнак врешті помітив його, у нього перехопило подих. А що як вона зараз сяде у цей жовтий, механічний руйнівник мрій, і він більш ніколи її не побачить? Про те автобус зупинився, а незнайомка у червоному плащі лишень розчаровано зітхнула, комбінація цифр була не та. Старенька ж пані, не зволікаючи, піднялася і залізла у автобус, наостанок вона обернулася іб з сумним роздратуваннямб поглянула на двох молодих людей, що залишалися на зупинці. Вона явно не хотіла залишати бідолашну дівчину, наодинці з підозрілим юнаком, але нічого іншого їй не залишалося. Ось вони й залишились удвох. Юнак і сам вже розхвилювався, чи не почне боятися незнайомка його тепер, коли більш нікого поряд немає. Та дівчині здавалось було байдуже, вона продовжувала намотувати круги з одного краю зупинки в інший з незрозумілою наполегливістю. Юнак розумів, що якщо він не хоче загубити її навічно, йому потрібно щось робити і негайно. Та як до неї підійти, чи що сказати, щоб не налякати її, він не мав ні найменшого уявлення. Природна скутість і властива йому невпевненість зводили до нуля і без того невеликий його романтичний арсенал, який складався переважно із затертих до дір фраз зо дві тисячі раз перемелених різноманітними фільмами та книгами. Час минав, а нещасний юнак, все ніяк не міг підібрати правильні слова. Зрештою він вирішив, що найкраще було б розпочати знайомство з чогось незначного і тривіального. Для прикладу можна зробити комплімент її вишневій парасольці. «Так, саме так! Ідеально!». Ось дівчина знову наближалася до його краю зупинки. «Зараз, або ніколи!» подумав він, і зробивши маленький крок вперед, трохи підняв руку і, роззявивши рота, завмер. «Та не буду ж я такого говорити! Це ідіотизм!» гучною лайкою пролунали слова в його голові. Незнайомка, помітивши його дивну позу, привітно посміхнулася, і, розвернувшись пішла в іншу сторону. «Ну і придурок ж я! Чим я думав!? Тепер вона думає, що я ідіот!» криком кричав на себе в думках нещасний хлопець, знову опершись на стіну зупинки. Розчарований у собі юнак низько опустив голову, намагаючись сховатись від своєї ганьби. «Варто ще щось робити, чи ні? Перше ж враження зіпсоване! Але я не

можу просто так взяти і здатися! Та чи рахується це взагалі «здатися»? Я вже ж програв. Перший хід і все.. уже поразка.. Хоча секунду.. Вона ж посміхнулася! Значить ще не все втрачено! Значить, можливо їй це навіть видалось милим! Але як може видатись милою така недолуга поведінка? Я ж просто завмер перед нею, як мумія. Та все ж вона посміхнулась..» ланцюжок його думок обірвав різкий звук двигуна. Юнак швидко підняв очі і побачив, як від зупинки відправляється жовтий автобус. А у ньому незнайома дівчина. У хлопця зупинилося серце. «Як так?! Коли?!». Та відповіді не було. Автобус зменшувався і зменшувався, аж поки зовсім не розтанув у чорній темряві осіннього вечора. А самотній, спантеличений юнак так і залишився стояти на зупинці…

Ви її часом не бачили?

Вітер подув ще сильніше, чим змусив бідолашного юнака в тоненькій, матово-чорній, курточці зіщулитись. Поруч проїхав автомобіль і, з пихатою зверхністю, щедро полив хлопця каламутною водою. Юнак пробіг ще декілька метрів, після чого, вже остаточно зупинився. Якось так вийшло, що черговий порив вітру враз вивітрив всі гарячо-жовті листочки надії на успіх, що ще ледь тримались на дереві його душі. Враз, на нього нахлинули думки про безглуздість його пошуку, про те, що він взагалі мав би бути зараз в університеті, а не ганятися за привидами. “Життя триває”, – постійно говорять всі довкола. І він знав, що це так. Він знав, що з часом примари розвіються, треба лиш заспокоїтись. Юнак всівся на лавочці, в меланхолійному скверику, і задумався. Всім серцем йому хотілось вірити, що він правильно чинить своїми постійними мандрами. Що цей його пошук, це пошук душі, а не гарячого, молодого серця, але звідки йому знати? Ми ж так часто блукаємо в лабіринтахсамообманах, що вони часто стають нам за рідну домівку, яку ми ретельно прикрашаємо щедро видуманими ілюзіями, і потім щиро дивуємся, коли помічаємо, що зовсім це й не будиночок, а дуже навіть тюрма. І жалюзі виявляються гратами, а всі наші пишні шати і предмети інтер’єру – мотлохом. Зітхнув. Вдихнув. Похитав головою. Се не те. Він знав, що повинен її знайти. Навіть якщо лиш для того, щоб розчаруватися і піти далі, ще з однією дирочкою в собі, але повинен. Все-таки пристрасним зірвиголовою його наврядчи назвеш. Якщо вірити мамі та друзям, то він скоріше скидався на апатичного пенсіонера, який на старості зайнявся продажом кроленят. І хоча подібне порівняння можна було назвати переборщенням(до чого тут власне борщ?), проте зернина(велика, величезна зернина) у подібному тверджені все ж проростала. То як жеж пояснити цю манію? Як пояснити постійні появи картин, що приходять до нього уві сні. На всіх них, червоний кадмій її плаща, смарагдові, зелені очі, чорна ніч, яка служила за фон у їхній міні-виставі без глядачів. Юнак пояснення цьому не знаходив. Та й не шукав він його. Він шукав її, ту що заполонила його уяву і взяла в полон його серце, не повідомивши його при цьому куди йому звертатись, щоб отримати його

назад. Не раз він проклинав себе за той вечір, коли її зустрів. Це ж було так просто – підійти і познайомитись. Але не для нього. Йому взагалі мало яка діяльність давалася легко. Про які залицяння і фліртування з дівчатами можна було говорити людині, яка не наважувалась навіть на парах відповідати. Людині, для якої будь-яка розмова з офіціантом чи касиром в кінотеатрі перетворювалась на внутрішню баталію асоціальності та скромності проти здорового глузду і розуміння, що нічого надлюдського від неї у цих ситуаціях не вимагалося. Та й взагалі, цей юнак, в принципі, міг чесно заявити що, до цього, його дівчата, як такі, не дуже й то і цікавили. Хоча якщо запитати його чому «в принципі», то він зазвичай відповідав, що якщо без принципу, то дівчата його нібито й цікавили, але лякали його набагато дужче, ніж приваблювали. При чому, чим більш симпатичною йому видавалась та чи інша леді, тим більше анімалістичного жаху вона в нього викликала. Його друзі дуже часто люблять згадувати випадок, коли до нього підійшла однокласниця, яка йому подобалась, і попросила в нього зошит з української мови, щоб переписати якусь тему. Ну так той йолоп, зі всієї дурості в його соціопатичних руках, жбурнув у неї свій ранець і втік. Шокуюче, але після цього однокласниця вже з ним не намагалась спілкуватись. І ось з’явилась вона, магістр вечірнього танцю з парасолькою. І все пішло не так. Себто нібито все стало на свої місця, та от тільки пробуджена жага до кохання наштовхувалась на пустоту. День за днем він не міг собі знайти притулку. Та й про який притулок може йти мова, коли Вона десь там? Залишалось лиш питання “Де?” Теорія ймовірності стверджувала, що якщо він продовжуватите ось так гасати містом, то рано чи пізно їхні траекторії мають перетнутись, і тоді залишиться лиш справа техніки. Той факт, що у нього цієї самої “техніки” у нього не було, його наразі не займав. Зрештою, таки треба визнати, що він мав рацію. Немає значення чи зможеш ти завоювати прихильність дівчини, чи ні, якщо цієї дівчини навіть немає поруч. В першу ніч, після зустрічі з нею, він не зміг заснути. Відчуття принизливої

приреченості вляглося поруч з ним на ліжко і не бажало лишати його на самоті. Але навіть йому, через декілька годин, набридло вислуховувати як побивався нещасний юнак через свою боягузливість, і воно перейшло в сусідню квартиру. Там воно помучило жіночку, яка, серед ночі, заїдала своє горе пончиком з гірким абрикосовим повидлом. Те що причиною її горя була зайва вага її, здавалося, не хвилювало. А в тім, вставши разом із сонцем, юнак був сповнений впевненості і наївного ентузіазму. В ненаписаній його біографії, хтось дописав абзац, що від цього дня, він почав вірити у долю. Долі звісно ж було приємно отримати нового шанувальника, але, спершу, вона, здавалось, вирішила перевірити новонаверненого на стійкість. Від тоді, щовечора й щоранку він чекав на неї на тій ж зупинці. Він приходив, коли транспорт ще не їздив, і вертався пішки додому, коли маршрутки вже не їздили. Та її не було. Майже весь свій вільний час юнак присвячував мандрівкам по жахливих ландшафтах соціальних мереж, але це також не приносило жодних результатів. Він вже починав задумуватись чи існувала взагалі ця дівчина, чи може він її просто вигадав? Проте, оскільки він ще не був готовий записати себе до благородного чину божевільних, то вирішив продовжувати свої пошуки. Щоправда, цього разу вже не в світі Інтернету, а у світі реальному, не менш жахливому. Імпульс, чи то інтуіція, диктували йому шукати її в центрі. Бажано в місці де міг би існувати подібний ангел. Хоча де саме гуляють і живуть ангели, юнак не відав. За декілька тижнів, він неодноразово обходив всі музеї, театри, кінотеатри та затишні кафешки міста. Її не було. Після цього він взявся за парки та скверики, блукаючи ними як хоббіт по Старому Лісі. Часто він вдивлявся у пари, що там гуляють, боючись щоб часом його суджена не опинилась в чужих обіймах. Ще жахливіше йому ставало від думки що Вона вважатиме ці чужі обійми - рідними, своїми. Та на щастя, і на жаль, її не було. Де б він не шукав, скільки не ходив - її не було. У відчаї, він почав розпитувати перехожих чи бува вони часом не бачили Її.

В кращому випадку люди думали, що це жарт, або що юнак просто випив лишнього, в гіршому - його охрещували божевільним, або навіть кликали міліцію. Постфактум, хлопець зрозумів, що їх немає в чому звинувачувати. Важко нормально реагувати, коли до тебе підходить блідолице, розхристане, задихане створіння і починає нерозбірливо щось мямлити про “ангеланевидимку”, “чарівну дівчину з парасолькою” і “очі, такі зелені, що всі Карпати там сховались”, і яку б ви “неодмінно згадали зараз, якби колись її бачили”. Той факт, що дівчина лиш йому могла здаватися такою вродливою, бо саме для нього вона і була, на думку йому не спадав. Мама сильно переживала за нього, але він їй нічого не розповідав. Тож коли він одного дня повернувся додому і побачив плакатик з підписом “Інтервенція”, то очікував найгіршого. Окрім його батьків, прийшли ще його друзі, одногрупники та навіть декілька викладачів з університету. Декілька годин вони втовкмачували отетерілому парубку про те, що скільки б він не шукав задоволення в наркотиках та алкоголі, щастя на дні чи то бутилки, чи то недопалка немає. Спершу юнак намагався щось пояснити їм, але, зрештою, зрозумів що краще просто кивати головою і не сперечатись. В кінці кінців, він був залежним. Просто не від того, про що вони думали. Після цього юнак трохи заспокоївся. Повернувся до навчання, до друзів. Зовнішня форма його життя повернула свій класицистичний вигляд. От тільки душа його і надалі переживала постмодерні метаморфози, кидаючись з сторони в сторону, не розуміючи чому тіло вийшло з під контролю. Він продовжував щовечора чекати її на зупинці, сподіваючись, що вона таки повернеться до нього, але її не було. Деколи він замислювався, чи воно взагалі варте того. Вона ж, либонь, і не згадує про нього ніколи й нікому. Все-таки те, що вона для нього стала всім, аж ніяк не означає, що він для неї міг би стати хоч кимось. Але юнак відмовлявся вірити в такий розв’язок подій і вже через декілька днів спокою, море знову зашуміло і він знову кинувся у бурю. Ось і сьогодні юнак ходив, шукав свою долю, та долі не було. Тож сидів він

на лавочці і думавю. Думки були понурі. Куди бігти? Що робити? У кого питати? Ніхто не дасть йому поради, ні мама, ні тато. Неподалік від нього бігав кудлатий, сірий з білим, песик. Розкішна шерсть не тільки прикрашала його, але й захищала від холоду, позбавляючи тим самим власника необхідності зодягати бідолаху в якийсь чудернацький комбінезон. Песик явно тим тішився і кумедно посміхався, дивлячись на хот-догоподібну таксу, в червоній камізельці і кросівкоподібних штучках на лапках. Хлопець почав оглядатися, зацікавившись кому саме належав сірий вовчик, але власника ніде не було видно. Посидівши ще декілька хвилин на промерзлій лавочці, він пішов. Юнак ніколи не любив цієї пізньої осені, з домішком зими. Листя вже не було, снігу ще не було і людям переважно залишалось або ходити в болоті, або мерзнути, споглядаючи як ворони, противно викрикують всім перехожим образи. А коли бувало холод таки заганяв його в кав’ярню, то поглянувши лиш на меню, він одразу приходив до розуміння, що на вулиці не так то вже й холодно. Сонце заходило рано, вулички пустували і лиш вітер прогулювався з ним, коли той повертався додому. Ще один день внікуди. А що як вона виїхала? Або навіть ніколи і не жила тут? Над цим він раніше ніколи не замислювався. Та і яка з рештою різниця, чи вона за сто метрів, чи за тисячу кілометрів якщо він ніяк не може її знайти? Повільно брів юнак серед пустоти, з деяких вікон лунали крики втомлених чоловіків, що погрожували втомленим, невдоволеним дружинам. Десь серед дерев, реготали алкоголіки, впиваючись взаємною повагою. Ще через двадцять метрів якийсь благородний парубок, судячи з вигляду спортсмен, намагався якомога глибше засунути свого язика в предмет, що колись був нормальною дівчиною, а тепер просто лялькоподібною речовиною. Світ вигравав перед ним у всіх своїх яскравих барвах. Аж ось з неба почав опускатись перший, невинний сніжок. Спершу боязко, а потім все сміливіше, сніжинки одна за одною спускалися на нашу грішну землю, даруючи радість всім людям, які були готові її отримати. Юнак зупинився, насолоджуючись таким несподіваним подарунком.

Врешті-решт, Бог постійно дарує нам можливості для щастя, і лиш ми самі стаємо в себе на перешкоді. Часто ганяючись за якоюсь метою, переважно безглуздою, нас настільки поглинає ця вічна гонитва, що ми перестаємо помічати сотні маленьких див, що з’являються то тут, то там. Користуючись нагодою, юнак зняв шапку з голови, дозволяючи маленьким кристаликам вмощуватись у себе на волоссі, і посміхнувся. Він знову був сповнений сил і натхнення. Як мало нам інколи потрібно. Вже бадьорим кроком наближався хлопець додому. Місяць, рік - байдуже. Він був готовий шукати її стільки скільки треба, аби лиш віднайти її. Навіть якщо вона в іншому місті. Він переїде туди і знайде її. Він знайде водія маршрутки, що їхав тоді і змусить його згадати, де вона виходила. Навіть якщо виявиться, що у неї вже є хтось інший - не біда. Крок за кроком він здобуде її, переконає її, що саме він - її споріднена душа. І якщо на це піде половина його життя, то і нехай, бо в кінцевому результаті, воно того буде варте, бо … Юнак зупинився і завмер. Перед ним, вдягнена у червоний плащ і елегантну посмішку, стояла його кохана.

Двадцять поцілунків

Перший поцілунок

Вечоріло. Меланхолійна осіння прохолода опускалася на місто. Поволі починав моросити дощ. Людей на вулицях ставало все менше і менше. Погода змушувала людей спішити дістатися до своєї домівки і забути про той непривітний світ, що лежав там, за вікном. Одна жіночка, жертва роботи на вихідних, швидко перебираючи ніжками, перечепилася і впала додолу. Продукти з її пакунків розсипались по тротуару. Купка підлітків, що стояли поруч, розсміялась і почала кепкувати з неї. Жінка намагалась не звертати на них увагу, а чим швидше зібрати свої покупки і піти геть, залишивши цей інцидент на вулиці. Якийсь чоловік підійшов до неї і, мовчки, почав допомагати збирати їй апельсини, які розлетілись по запиленому, вологому тротуару, лишень час від часу, з докором дивлячись на невиховану молодь. Він допоміг їй піднятися і, побажавши приємного вечора, розпрощався з нею. Підлітки теж порозходились, ховаючись від дощу. По бруківці швидкою, бадьорою ходою йшла молода пара, що поверталася з побачення. Вони міцно тримались за руки. Вона весело щебетала, розповідаючи пре все і про всіх на світі. Він же йшов поруч і, посміхаючись до себе, слухав її історії, котрі, одна за одною, злітали з її юних уст. Вони не звертали уваги ні навколишній дощ, ні на холод. Їх цікавило тільки те, що стосувалося одне одного. Так вони і йшли, оточені аурою щастя. Прийшовши на зупинку, вони міцно обнялись, щоб захистити одне одного від поривів вітру. Тепло і запах їхніх тіл, впливав на них як дурман. В їхніх словах було все менше сенсу, і все більше почуттів. Сівши в трамвай, вони взялись за руки і замовкли. Кожен з них думав про своє, хоча «своє» в них вже стало спільне. Вони замріяно дивились у вікно, лиш час від часу перекидаючись сором’язливими, повними ніжності поглядами. Коли вони вийшли з трамваю, дощ вже припинився. На вулиці було темно, але світло їм і не було потрібне. Все що їм було потрібне вони тримали у руках. Загорнувши її в свої обійми, він повільно проводжав її додому. Чим ближче вони наближались до місця призначення, тим тихішими ставали

їхні слова, тим ближче опинялись їхні обличчя одне до одного. Біля під’їзду вони зупинились. Він взяв її за руки, подивився в її карі очі, подивився в глибину її невинної душі. Вона злегка привідкрила ротик і, важко дихаючи, щось тихенько йому промовила. Він їй відповів, тихо, ніжно. Вона нахилилась до нього. Він відчув на обличчі дотик її волосся, відчув запах ванілі, раптом зрозумів, що ніколи не забуде цього аромату, цього м’якого дотику. Вона поцілувала його, і він зрозумів, що ніколи не забажає інших губ, окрім цих м’яких, вологих і солодких від помади. Він раптово зрозумів, що з цієї хвилини для нього існуватиме тільки вона, її лице, її шия, її руки і її груди, її ніжна, прохолодна шкіра. Він бачив, зовсім близько, її темно-карі очі, найчарівніші очі на світі, очі, які, він так цього боявся, стануть для нього… …всім.

Другий поцілунок

Вона тягнула його за руку. Він покірно слідував за нею. Вони підіймались все вище і вище. Дихати ставало все важче і важче. Листопадове повітря наповнювало легені холодом. Сходинки були слизькими, тому кожен крок їм доводилось делікатно вимірювати, з обережністю художника перед новим мазком. Листя на деревах вже майже не залишилось, тільки де-не-де ще виднілись жовті плями. Зате на землі їх було вдосталь. Час від часу вони зупинялись, щоб обійнятись і прошепотіти декілька слів. Коли вони врешті піднялись на верхівку, на місто вже опускалась, в урочистому супроводі туману, ніч. Через непривітну погоду людей на майданчику майже не було. Вона підійшла до загорожі, щоб помилуватися неповторним видом: нічний, покритий густою павутиною, Львів. Він підійшов до неї ззаду і, міцно обнявши її за талію, поклав своє підборіддя на її худеньке плече. Вона запустила руку в його скуйовджене волосся і поцілувала його в щоку.

Мрійливі слова злітали то з одних то з інших уст і лагідно приземлялись на душі одне одного. Так минала мить, за миттю, які перев’язувались у вічність. Раптом вона обернулася до нього, він зустрів її ніжним поглядом. Вона відповіла йому боязко, сказавши три найважливіших слова, він відповів впевнено, із сльозами на очах. І слова його були не менш важливі. І тоді він припав до неї губами. Пристрасно. Міцно. І надовго. І в той момент, у ту секунду вони відчули, що щось всередині них наповнилось до кінця, і вже переливало через край, що щось в них вибухнуло всіма барвами почуттів, на які були здатні лиш обрані Коханням душі.

Третій поцілунок

На вулиці вже було темно, коли вони вийшли з ресторану. Таксі, яке вони замовили, ще не прибуло. З неба падали дрібненькі сніжинки, які в світлі ліхтарів виглядали, як маленькі зірочки. Вона відкрила рот з наміром спіймати сніжинку собі на язичок, але він завадив їй, міцно притуливши її до себе і палко поцілувавши. В такій позі вони перебували декілька хвилин. Таксиста все не було. Очікування першого, незабутнього разу змушувало її коліна тремтіти від нетерпіння, а серце його битися з силою щойнопробудженого вулкану. Вони все ретельно спланували: прогулянка по Площі Ринок, вечеря в ресторані і ніч у готелі. … Нарешті біля них зупинилась біла автівка, і з неї показався простакуватий чоловік з французькими вусиками. До готелю шлях був недовгий, та закохані ледь стримувались, щоб не накинутись одне на одного, вже в автомобілі. Він грайливо бавився з її волоссям, а вона раз у раз пробігала пальцями по його обличчю. Таксист натиснув на педаль газу. Ще через декілька хвилин вони вже були в холі готелю, потім в ліфті, а потім, нарешті, в номері… Свічка згасла. Він обняв її. Доторкнувся. Знайшов. Вона голосно зітхнула. Слова, які вони промовляли, обривались, тонули в зітханнях і в

пришвидшеному диханні, переставали що-небудь означати, розсіювались. Вони замовкали, зосереджувались на пошуках самих себе, на пошуках істини. Вони шукали довго, ніжно і ретельно, боючись недоречної поспішності, легкодумства і розв’язності. Вони шукали сильно і самозабутньо, боячись святотатських сумнівів і нерішучості. Вони шукали обережно, боячись блюзнірських грубощів. Вони знайшли одне одного, перебороли страх, а хвилину потому знайшли істину, яка спалахнула у них в очах з вражаючою очевидністю, стогоном розірвала зжаті у відчаї губи. І тоді час спазматично здригнувся і завмер, все зникло, а єдиним живим почуттям був дотик. Пройшла вічність, вернулась реальність, а час, знову здригнувшись, зрушив з місця, повільно, тяжко, немов великий перегружений віз. Він подивився у вікно. Місяць і надалі висів на небі, хоча те, що сталося якусь мить тому, в принципі мало би було скинути його на землю. Вони лежали не ворушачись в обіймах одне одного на розстеленому ліжку, під шум дощу, серед витікаючої пари тепла і згасаючого щастя, в мовчанні, а навколо них клубилася темрява, перенасичена ароматами ночі і голосами птахів Вони думали тільки про прекрасне. Про те, що приносило їм радість. Про вибухову яскравість ранкового сонця. Про туман, який стелиться на світанку над гірським озерцем. Про теплі краплини дощу, які барабанили по тяжких, від роси, пелюстках троянд. А потім вони поцілувались, даруючи одне одному солодкий смак пристрасті.

Четвертий поцілунок

Нарешті він зміг розплющити очі. Але одразу ж їх зачинив. Світло було занадто яскраве. Голову розривав страшенний біль. Він спробував зрозуміти де він, і що з ним. Намарно. Останнє ,що він пам’ятав, це як він з коханою переходив дорогу. Потім було авто. Він її відштовхнув. Удар. Темрява.

Десь прямо біля нього голосно вили сирени і сварилися чиїсь голоси. Під головою було мокро і твердо. Зібравшись з силами він вдруге розплющив очі. Над ним нависло обличчя лікаря в масці. Той прошепотів декілька незрозумілих слів і відійшов. Юнак повернув голову наліво і зустрівся поглядом з очима повними сліз, це були очі його єдиної. Серце в нього відразу ж зжалося. Вид її сліз завжди викликав у нього нестерпну біль. Він хотів встати, пригорнути її до себе і заспокоїти, але тіло його не слухалось. Він насилу посміхнувся, щоб показати їй, що все не так погано. Вона посміхнулась у відповідь, але відразу ж ще сильніше розплакалась. Він знову спробував піднятись, але натомість втратив свідомість… Коли він знову розплющив очі, він вже лежав на ліжку, в палаті, весь в бинтах і гіпсі. Через вікно яскраво світило сонце. Він повернув голову і побачив її лице. Все пом’яте, невиспане, бліде і заплакане, вона дивилась кудись вниз. Молилася. Зробивши над собою зусилля, він поклав свою загіпсовану руку на її плече. Вона спершу відсахнулася в шоці від несподіваного дотику. А вже через мить, її лице засяяло щастям, і кинувшись йому на шию, вона палко поцілувала його, даруючи йому силу боротися.

П’ятий поцілунок

Повільними кроками просувались вони через ріденький лісок. Він вів її за руку, тихо нашіптуючи де потрібно акуратніше ступити. У неї зав’язані очі. Аромат свіжої хвої сповнював легені свободою. До маленької поляни, що розташувалась собі поміж Карпатських гір, залишалось небагато. Літо було просто-таки казковим. Сонце сяяло мягко, ненавязливо, гріючи, але не палячи. Рясні дощики якщо і заглядали, то лиш на декілька хвилин, боючись надокучити людям. Час від часу, вона щось, майже налякано, запитувала, але юнак тихо заспокоював її. Гілочки тихенько потріскували під ногами, являючи собою найкращий з килимів.

Нарешті вони вийшли з лісу і опинились на галявині. Відчувши як висока трава лагідно обіймає її ноги, дівчина одразу ж засміялась. Почувся дзюркіт. Це маленька річечка пропливала долиною, шукаючи собі дорогу поміж гір. Вони пройшли ще декілька метрів, спокійний шум звучав все рішучіше, приглушаючи шелест трави. Нарешті, вони зупинились. Він стиснув її руку ще міцніше і підійшов впритул. Легенько пригорнувшись до неї, він зняв з неї пов’язку, лоскочучи нею її ніжнозасмаглу шию. Вона посміхнулась йому каштанами і огледілась. Вони була в самому серці мальовничої галявинки, зупинившись біля кам’янистого берега малесенької, проте бурхливої річечки. Трава тут була втоптана, і тепер вона зрозуміла де був її коханий, коли зранку зник, без попередження, на декілька годин. На палко-зеленій травичці, біля берега, лежав, дбайливо розстелений, вкритий зелено-червоними візерунками плед. На ньому плетена корзинка, а в ній, канапки, баночка з сонячно-абрикосовим повидлом, декілька білих серветок, бутилочка червоного, напів-солодкого. На самому пледі декілька яблук та дві книжки. “Кульбабове вино” та “Володар Перснів”. Ще трішки далі - чорна флейта, розмальована червоною вишивкою. Позаду, на фоні, оточуючи їх зі всіх сторін, були вкриті лісами гори. Могутні, аж сині у своїй небесності. Закохані були повністю ізольовані від зовнішнього світу із всім його галасом, проблемами та суперечностями. Більш нічого на світі не мало значення, тільки їхнє кохання. Довіривши все дотикам та поглядам, вони не промовили ні слова. Разом вони лягли на плед, занурючись у світи, що ховались у глибинах їхніх душ. Він ніжно провів рукою по її тендітній, оголеній руці. Вона ж гралася з метеликом у нього на сорочці. Він почав гладити її теплі кучері. Вона ж ледь чутно провела долонею по його щоці.

Він посміхнувся весною. Вона ж, як літо, відкрила свої обійми. Притулившись до неї, він відчув її губи, які солодким трунком сповнили все єго єство, піднімаючи їх обох на висоту значно вищу ніж Говерла.

Шостий поцілунок

Він поклав на ламіновану підлогу останню коробку і, стогнучи, випрямився. Переїзд зайняв у них два дні, але врешті-решт з ним було покінчено. Ну.. майже.. тепер лишилося розпакувати все, розташувати все, прибрати все і звикнути до всього. Але це їх не лякало, скоріше приваблювало. Головним же ж було ставитись до всього як до нової, нехай і не дуже цікавої пригоди. Зрештою, вхідні двері хоч і страшні, проте своїм басовим скрипом, мабуть, відлякують усіх тарганів. Шпалери на стінах хоч і не нові, проте численні різнобарві плями на них просто таки дихають історією і пристарілими млинцями. Кривий паркет стане у нагоді вранці, день-два зашпортаєшся, впадеш, а далі вже й бадьорий ходити будеш. Невелика кількість меблів також вселяла оптимізм. По-перше, можна обставити все так, як самому захочеться. По-друге, врешті-решт, хіба ж не мріє кожен про те щоб мати чимпобільше вільного місця? А його тут у них вдосталь. От тільки холодильник доведеться таки десь дістати. Зима не триватиме вічно та й м’ясо, що лежить на балконі може викликати в когось підозру. Та й стареньку ванну, яка, якщо вірити місцевим легендам, була знайома ще з самим Хрущовим, також слід буде поміняти. У купанні в тазіках, звісно ж, є щось первісно-привабливе, але все ж ті ніжні години з коханою людиною у ванній, вкритій квітковими бульбашками, важко проміняти на щось інше. Вона пройшла на кухню і поставила на підвіконник свій єдиний вазонок. Білу орхідею з легким, присмерковим фліртом. Юнак, в свою чергу,

стратегічно розташував свою чималу колекцію гостро-колючих друзів на своєму столі. «Своїм» стіл став недавно. Від сьогодні. Якщо уважно придивитися до подряпин на ньому то, з легкістю, можна побачити старенького бороданя, що добродушно порався за цим столом зі своєю колекцією марок, час від часу, розколюючи той чи інший горіх. Обернувшись, його погляд зустрів білу, дерев’яну рамку, а у ній налите тьм’яним світлом фото. Його кохана - баядерка. Ще до кінцевого оформлення всієї бюрократії вони вже повісили сюди цю знимку і глянувши на неї, в оточенні сирої, радянської погоди, вони зрозуміли - вони вдома. От тільки їхній дім в теперішньому своєму стані мало нагадував той куточок мистецтва який вони вибудували у своїх мріях. Та це лиш на краще. У них не було ні найменшого бажання, прийти на все готове. В цьому ж і краса життя щоб потроху, камінчик за камінчиком, мазок за мазком, втілювати в реальність те, що закладено всередині нас, хіба ні? Спершу вони позбудуться всіх капіталів і ленінізмів, потім позбудуться геодезії та титанічних стопок Бульвару, а там, гляди, і своїх книжок стане більше. Другу кімнату вони спробують залишити пустою. Їй потрібно відпрацьовувати рухи. Лиш практика веде до досконалості. Витріпано-коричневі фіранки вони замінять на делікатно-кремові з легким віянням південно-східного Провансу. А біля вікна вони поставлять два стільці. Компактних, але зручних. З того типу, які здаються непримітними, але з часом перетворюються на частину тебе. Сидячи на них вони читамуть. Читатимуть багато. Від «Пані Боварі», через «Ярмарок марнот» і до «Пошуків втраченого часу». От тільки вони знатимуть ціну цьому самому часу і тому не марнуватимуть його за речима, які того не варті. На цих стільчиках вони обговорюватимуть прочитане, попиваючи міцний, зелений чай із запахом карпатських гір. Ось тут, біля шафи, яку невідомо як сюди впихнули, вона розстелить плед на якому спочиватимуть засушені нею квіти. Так. Перед ними лежало ще багато роботи перш ніж вони зможуть назвати реальність довкола мрією.

Головне ж було те, що вони тепер, нарешті, мали змогу проводити ніч за ніччю разом, не розлучаюсь. Від цієї ночі вони зможуть захищати сон одне одного, горнутися все ближче, прокинувшись від нічного жаху. Відсунувши коробку вбік, він підійшов до неї і тихесенько обняв. Від неї пахло кавою. Від нього працею і натхненням. Оглянувши розвалини радянщини довкола, вони злились разом у поцілунку. Тривалому, інтимному… домашньому.

Сьомий поцілунок

Він кивнув сторожу і квапливо вийшов з приміщення. На вулиці було сиро і неприємно, як коли виходиш з теплого душу на холод. Він спробував глибше заритись у свою куртку і повільно, намугикуючи собі мелодію, попростував до магазину. Погода зніяковіло дивилася на юнака, який, здавалося, не помічав всіх жахів якими вона сьогодні тішила людей. Йому було байдуже до сірих конструкцій на сірому фоні, до калюж, в яких, як не придивляйся, всеодно ніяких зірок не зобачиш. Кохання в його серці зігрівало тіло, а світ, його особистий світ, яскраво відзераклював внутрішній стан хлопця, не залишаючи жодних шансів меланхолії. Він швидко пройшов вулицею направо, пропустив захмілілий трамвай, перейшов дорогу. Біля квіткового стояла пара підстаркуватих молодих, впевнених в собі, жінок і мирно покурювали трубочки повільної смерті. Юнак прошмигнув поміж ними та опинився в магазині. Тут на нього чекало розчарування. Виявилось що продавець десь посіявся і він стояв сам, в оточенні зелено-барвистих джунглів.

Квіти були розташовані тут хаотично. Якщо в іншому місці можна було б очікувати, що ніжно-рожеві троянди стоятимуть поблизу пристраснорожевих троянд, а ще трохи далі будуть і різні віддінки червоних чи білих, то тут подібної системи не було. Фіалки стояли біля хризантем, які стояли біля орхідей, котрих оточували кактуси різноманітних розмірів. При чому орхідеї можна було знайти як біля входу, так і в задній частині магазину, де вони співмешкають з піонами, а якщо добре пошукати, то там можна знайти ще й декілька скромніших фіалок. Пишних, гордовито-розкішних букетів з квітів невідомих за назвою простим смертним тут не було, власник був переконаний, що подібні комбінації це всього лиш хвалькуватість людей своїми гаманцями. І якщо про щось такі букети і свідчать, так це не про велику, щиру любов, а про байдужість і відстороненість від цієї люди, про просту відмазку, своєрідний спосіб відкупитись. А оскільки таких людей і стосунків більшість, то і відвідувачів тут бувало небагато. Крамничка ця для юнака була і раєм і пеклом одночасно бо, він любив мати вибір і обожнював пошуки, але невпевненість його зводила шанси щось швидко знайти нанівець. От і тепер він почав блукати поміж блакитними, виновими та сонячними пелюстками, щохвилини змінюючи свій остаточний вибір. Так, либонь, би і продовжувалось якби його хтось не покликав. Виявилось, що одна з жіночок, що курили перед входом і була продавцем, чим вона непомітно засмутила юнака. З іншого боку, пристально-байдужий погляд дами значно пришвидшив хід пошуків хлопця, який не збирався залишатись поруч з нею, довше ніж на необхідний мінімум часу. Врешті-решт, він зупинив свій вибір на білих трояндах з легким натяком на вишневий лікер, на краях пелюсток. Взявши абияк загорнутий в красиву, білосніжну стрічку букет із дев’яти красунь, юнак розплатився, подякував і швидко вийшов. Наступною його зупинкою була, власне, сама зупинка. Кількість людей на ній неприємно вражала. Складалося таке враження, що саме сьогодні, як на

зло, всі люди вирішили досидіти свій робочий день до кінця, замість того, щоб взяти собі міні-відгул на годинку раніше, як зазвичай. Квіти тихенько тремтіли від вітру і благали, щоб їх не змушували пролазити в одну з тих жовтих консервних коробок, що час від часу під’їзджали до зупинки і робили вигляд ніби вони можуть ще когось впустити до себе. Та тут юнакові пощастило! Мирно отруюючи довкілля, біля зупинки пришвартувався старенький пазік і за, вкритим рекламою, склом юнак побачив частинку вільного простору, який ніхто не наважувався зайняти. Хлопець набрав останню жменю свіжого повітря, максимально обережно притиснув до себе букет і заліз в автобус. На щастя, за ним ніхто більше не заходив, а це означало що принаймні одну зупинку його залишать в спокої. А от далі вже почались проблеми. Спершу в салон зайшла пенсіонерка(з тих, чий зовнішній вигляд натякав на те, що саме вони спричиняють голод в північно-західній Африці), і, з тоном самовпевненого депутата, попросила юнака пройти далі, не завдаючи собі клопоту, щоб подивитись чи то “далі” взагалі є. Побачивши ж що хлопець, з якоїсь причини, не виконує її наказу і не руйнує закони фізики і логіки, вона почала самотужки проштовхувати його всередину, ще раз доказуючи людству, що нічого неможливого немає. Тепер юнак застряг поміж двома свідками Перегару, а одна з квіток була жорстоко розчавлена об спину вусаня. Ще три зупинки залишалося подолати хлопцю, перш ніж він міг вирватись на волю. І ще дві квітки впали жертвами транспортної системи міста Лева. Вибравшись нарешті з маршрутки, він голосно засміявся, викликаючи здивовані погляди в перехожих. Та йому було байдуже. Ще ніколи він так не тішився довколишньою безмежною сірістю. Не встиг юнак пройти і десять метрів від зупинки, як його враз засліпило оранжеве світло фар. Він зупинився, прикриваючи очі рукою, і тихо нашіптуючи перші слова «Отче наш», а от автівка і не думала гальмувати і, на повній швидкості, пролетіла біля нього, задівши хлопця за рукав і

вирваши з його рук букет. Троянди мокро впали на асфальт і знову ображено затремтіли. Юнак ще мить не ворушився, переживаючи всі жахи своєї колишньої аварії. Та серце не дало йому шансу довго про це думати, оскільки треба було збирати розсипаний подарунок. Було темно, але білосніжні троянди чітко вирізнялися з-поміж навколишнього бруду, хоча й самі вони теж вкрилися тонким шаром болота. Юнак луною зітхнув і почав піднімати тендітних красунь, акуратно витираючи пелюстки від коричневої фарби. На жаль, одна з квіток не підлягала реанімації. Вона лежала на мокрій дорозі - мертва і розчавлена. Таке “враження” ніби по ній хтось проїхався заднім колесом. Привівши в порядок ті квіти, що в нього ще залишалися, хлопець заспішив додому. Троянд залишилось лиш п’ять, та якщо тільки на нього не нападуть хулігани він їх таки донесе. Юнак щиро посміхнувся, побачивши що біля будинку нікого немає, ще й ліхтар навіть працює. Він підійшов до дверей під’їзду, відкрив їх і зробив крок вперед. Наступний момент, який він пам’ятав, вже був той, в якому він отямився на підлозі, а під ним були його квіти. Юнак різко піднявся озираючись довкола, намагаючись зрозуміти що трапилось. Проте причина була до болю банальна, він просто зашпортався і стрімголов впав додолу. Із сльозами на очах і почуттям вини у горлі, він почав перебирати подавлені квіти, сподіваючись, що хоч щось вціліло. Вже коли він втратив був будь-яку надію, юнак помітив, що одна з троянд відлетіла в бік, при падінні і дивом залишилась неушкодженою. Хлопець швидко підняв її, причепурив і, в два стрибки, піднявся сходами.

Не гаючи ні секунди, він відчинив двері і зайшов у кімнату. Дівчина його сиділа в кухні, на табуретці, сумно опустивши голову на коліна. Вона вже годину переживала за нього. Хвилина за хвилиною вона мучила себе питанням, куди це він міг подітися. Юнак тихенько до неї підійшов і присів на одне коліно, після чого ледь чутно поцілував її в щоку і поклав біля неї троянду. Дівчина підняла голову і подивилася на нього. За кришталевими сльозами сяяло щастя. Ще за мить вони вже поєднались у довгому поцілунку, зі смаком чорного шоколаду та краплини лікеру.

Восьмий поцілунок

Небо продовжувало спалахувати то жовтими, то синіми, то червоними барвами. З кожним новим спалахом люди хвилями охали та ахали. Центр міста був наповнений людьми як коробка сірників - сірниками. Зі всіх сторін лунали пісні. Деякі новорічні, або різдвяні, деякі не дуже, треті взагалі переходили всі рамки цензури, чим неабияк тішили найвишуканішу частину публіки. Всі нібито разом, але таки окремо святкували подію, що мала б символізувати новий початок, а насправді просто перетворювалась на найбільшу гулянку року з найменшою кількістю пристойностей і моралі на квадратний метр. Більше від людей було лиш снігу. Білий пух густо вкрив усі дерева та дахи будинків та й навіть зараз тихенько собі кружляв довкола святкової феєрії, вносячи свою долю в створення незабутньої атмосфери зимової казки. В жоден інший день року таке неможливе. Тут ось маленька затишна сім’я матуся, татусь та дев’ятирічна донька. Вони собі тихенько тішуться і

радіють, фотографуючи феєрверки довкола і очікуючи своєї черги, щоб підійти до ялинки. Вже за два метри від них, активно розпивало шампанське трійко дівчат старшого студентського віку, чий пронизливий крик луною проходив між рядами маленьких прилавків сповнених всякої всячини і смаколиків, і тонув у густому натовпі людей, у червоних шапочках. Ще трохи далі стояла ще одна компанія - четверо хлопців та троє дівчат. Увесь гурт уже явно був на підпитку і фрагменти інтимності які мають траплятися лишень вдвох, поза полем зору світу, відбувалися на центральній площі ще і у різних комбінаціях. Неподалік від них був невеличкий шматочок вільного простору. Це маленький хлопчик розігнав надокучливих крикунів і тепер намагався запустити в небо свою золоту балерину. Проте сірник за сірником його підводили і не давали йому змоги здійснити свою невибагливу забаганку. Аж от до нього підійшла жіночка, у дивного кольору пальто, що нагадувало про часи коли про таке слово як стиль ще не чули, і простягнула йому свою запальничку. Хлопчик гречно подякував і, вже через мить, на нічну сцену вийшла балерина, виконуючи декілька складних піруетів під аккомпанемент гучних оплесків і зойків. Переповнений емоціями, хлопчик не втримався і щодуху стрибнув у купу снігу, що в цьоговечірньому освітленні нагадувала морозиво. Якщо ж поглянути праворуч від місця тріумфу хлопчика, то можна було побачити акуратну, стареньку подружню пару, що сиділи собі на лавочці, оточені сніговими кучугурами, і світло посміхалися, розглядаючи все щастя довкола. Та справжня магія була не тут. Не серед, сповених ейфорією, рожевощоких обличчь і, тим паче, не на дні бутилок до яких так пристрасно намагалася дістатися молодь та чоловіки зі стажем. Е ні. Справжня магія відбувалася на окраїні міста. В маленькому будиночку, що акуратно розмістився у білій сонливості парку. Старенькі дерев’яні вікна були прикрашені різнобарвими вогниками, які освітлювали святкового сніговика, ще зовсім недавно зліпленого і вдягненого як справжній англійський джентльмен.

Сніг довкола нього був ретельно витоптаний, а де-не-де виднілися сліди від тіл двох людей, що весело вовтузилися на ньому і закидували одне одного сніжками. Якщо ж заглянути всередину, в будиночок, то можна було одразу відчути шоколадний запах теплого какао і різдвяного затишку. Десь здалеку лунала тихенька музика новорічних дзвіночків, а на екрані телевізора можна було спостерігати за останніми штрихами переродження Скруджа. На дубовому ліжку, під м’якою ковдрою лежали Він і Вона. Лежали в обіймах таких гарячих, що могли б призвести до приходу весни на два місяці раніше ніж планувала Природа. Мультфільм закінчився. Дзвіночки затихли. І вітер на вулиці вже закінчив свій танок із сніжинками. Залишились лиш вони двоє та їхнє кохання. І поцілунок, настільки щирий, що всі нові початки здавалися вже давно завершеними…

Дев’ятий поцілунок

В парк вона увійшла налякана. Дівчина не звикла, щоб він пропонував зустрітись ось так пізно ввечері, ще й в місці, де ліхтарів майже не було. Вечірня весна являла собою не таке приємне явище як хотілось би. Та все ж, п’янке повітря додавало впевненості і сміливості, а самій дівчині так і кортіло нарешті довідатись, що це задумав її коханий цього разу. Вже через декілька кроків вона зупинилася. До неї, швидкою ходою, наближався якийсь чоловік і це явно була не її друга половинка. Та незнайомець зник так само несподівано, як і з‘явився. А по собі залишив лиш маленький, зелений ліхтарик на вогко-цегляній доріжці парку. Керуючись імпульсом, дівчина підняла ліхтаря і увімкнула його. Ще раз обернулася, щоб пересвідчитись чи чоловік, часом, не повертається, але

нікого не було. З обережною сміливістю вона рушила далі, вимірюючи кожний свій крок, немов тут десь була пастка. Та пастки не було, тому дівчина йшла далі. Квітневий вітерець легенько лоскотав їй шию і нашіптував обіцянку чогось важливого на кінці шляху. Через декілька хвилин вона дійшла до кінця паркової доріжки і, розчарована, зупинилась. Його не було. Як так? Понуро опустивши голову вниз, вона раптом побачила, вкритий червоними орнаментами, конверт на піщаній поверхні. Дівчина підняла його і розкрила. Лист був невеличкий. Він всього лиш, дуже ввічливо, просив її вимкнути ліхтарик, щоб мати змогу бачити лиш те, що насправді важливе. Хоч вона й не звикла виконувати прохання аркушів паперу, та все ж вона послухалась його. Дівчина вимкнула ліхтарик і тільки тепер помітила наскільки сильно темно довкола. Вона хотіла вже зітхнути через те, що не бачить того, що повинна була б бачити, та ось щось блимнуло десь далеко попереду. Дівчина трохи нагнулась і справді! В глибині парку виднівся якийсь маленький вогник, що ховався поміж деревами і манив до себе. Через ліс вона йшла вже швидше. Де спасувала б проста дівчина, звикла лишень до бетонних стін та бутіків, там душа мандрівника вела її вперед. Підійшовши вже впритул, вона побачила, що вогник цей - свічечка. А ще трохи далі палахкотіла ще одна, а далі ще і ще і ще… На відстані всього лиш в два кроки одна від одної світилися десятки свічок, які своїм крихітним полум’ям утворювали своєрідну дорогу, що вела ще глибше в парк. Посміхаючись в душі, дівчина задріботіла по цій світловій дорозі, вже не в змозі бути без нього. Так вона добігла до кінця доріжки, де свічки закручувались у спіраль і вже

оточували її зі всіх сторін. Тут, з гілочки, звисав ще один лист. Вона швидко відкрила його і дістала пустий аркуш паперу. Спершу спантеличена, вона одразу ж засміялась і почала акуратно водити листом над ніжним полум’ям найближчої свічечки. Легкий присмак диму та весняного повітря задурманював її. По мірі того, як на листку почали з’являтися літери, тонка смужка усмішки все більше і більше розросталась. Лист делікатно просив її заплющити очі, щоб бути готовою до найважливішого. Дівчина слухняно заплющила очі і затамувала подих. Через декілька миттєвостей, що від хвилювання переростали в хвилини, вона відчула тендітний дотик до своєї руки. Дівчина розплющила очі і побачила Його. Він стояв на колінах, вдягнений у її улюблену посмішку, а у руках у нього була обручка зроблена з гілочки дерева, на якому вони колись сиділи і оздоблена янтарем. Шепотом, ледь чутно, він задав найважливіше питання на світі. Голосом ангела, що спустився з раю, вона дала відповідь, від якої зупинився всесвіт. Юнак міцно обвів руками її стан і припав до її уст поцілунком, який вміють дарувати лиш заручені люди.

Десятий поцілунок

В квартирі було темно і неприбрано. Вже декілька днів як вона пустувала. Заручена пара була за містом. Не встигли відіграти ще всі святкові дзвони, як на сцену, у чорній масці, вийшла Трагедія. На маму дівчини напали грабіжники, коли та поверталася

додому, і нанесли їй рану ножем в живіт. Два дні її дочка сиділа біля ліжка. Два дні вона молилась, благала Господа не забирати матусю від неї так рано. Два дні боролася її мама за життя. А потім коливання припинились, залишивши після себе лиш пряму, інертну лінію. Незворушно сиділа вона, втупившись поглядом в зелену лінію. Лікарі пробували її якось розважити, розворушити - марно. Дівчина була в ступорі. До такого вона готовою не була. Протягом років, вона не раз говорила собі, що життя у неї аж занадто прекрасне, що так безхмарно не буває, що якби їй не пощастило з її другою половинкою, але решта світу залишається небезпечним місцем для людей з її складом душі. Вона знала, що рано чи пізно станеться щось трагічне. Знала і намагалась подумки підготуватись до цього, та не до такого. Ще з дитинства ми боїмось втрати батьків. Ми знаємо, що це неминуче. Ми знаємо, що нам буде нестерпно боляче. Та всеодно ми завжди думаємо, що ще один рік у них ще точно є. А потім ще один. І ще. І ще. Та колись їх час таки спливає і тоді ми залишаємось самі проти пустоти, яку вони залишили після себе. До неї ж доля не була навіть настільки милосердна, щоб дати її матері померти, коли прийде її час. Ні. Доля забрала її ще молодою і навіть не дозволила їй побачити, як її рідна, одна-однісінька доня виходить заміж. Вона ж заспокоювала себе хоча б тим, що принаймні встигла заручитись перед тим як… От тільки спокій до неї не приходив, а життя потроху вислизало і з неї самої. Дівчина намагалася не думати про погане, але тільки чорні думки лізли їй в голову. Вона думала про те, що її мама ніколи не побачить її у весільній сукні. Вона думала про те, що її мама ніколи не побачить своїх внуків, ніколи не триматиме їх на руках, ніколи не почує як її називають бабусею. Її мама вже взагалі більш нічого не побачить і не почує, бо її.. немає… Дівчина знову тяжко заплакала, а її хлопець знову підійшов до неї і поклав руку їй на плече. Вона ж знову відігнала його від себе. Його підтримка

робила її тягар ще важчим. Дівчина не розуміла чому, але так було. Та юнак відмовлявся здаватися і, раз у раз, він знову підходив до неї, цілував їй руки, нашіптував теплі слова, намагався обняти її так міцно, щоб весь смуток перейшов до нього. Та дівчина не могла цього зтерпіти і раз за разом виривалася з його рук, і з жахливим стогоном падала на підлогу, або ж до тіла матері. На другий день, після смерті матері, змінились лиш декорації. Тепер вона лежала на столі, у себе вдома, а її донька мертвим поглядом споглядала бліде тіло, не в силах зробити хоч що-небудь. Юнак тепер просто стояв позаду своєї коханої, докоряючи собі за те, що так і не зміг втішити її. Він також не був готовий до такого удару. Падіння з Евересту щастя на брудну землю видалось занадто жорстоким для них обох. Кожної секунди він картав себе за свою неадекватну поведінку. За невдало підібрані слова, за те що не залишав свою кохану наодинці, коли вона цього так хотіла. Іноді він навіть починав думати, що вона розірве заручини після всього цього. Очі його змарніли і пекли, юнак вже майже не кліпав. Тільки дивився то на далеку потилицю своєї другої половинки, то на підлогу. На тіло ж він дивитися не міг. Як і його споріднена душа, хлопець відчував, що життя повільно вислизає з-поміж пальців і тікає кудись вниз, під землю… Похорон пройшов аж занадто тихо. Людей було небагато, а в тих що й були мова пропадала, як тільки вони бачили як горе знівечило лице єдиної доньки померлої. Навіть слова священика про кращий, вищий світ не принесли бажаного спокою, тому що Слово Боже має силу лиш коли воно лунає не тільки ззовні, з уст священика, але й всередині, в душі людини. Та дівчина ще не була готова почути Господа, чорний туман оволік її серце і повільно тягнув її назад, до кладовища. Сліпими очима вона дивилась як маму засипають землею. Якісь сили в ній ледь чутно шепотіли їй, щоб вона кинулася вперед і зупинила тих людей. Вони ж закопують її матусю! Там ж темно! Холодно! Та дівчина залишалась стояти незворушно, гірко усвідомлюючи, що так має бути, хоча чому так має бути вона збагнути не могла…

Юнак на похорон не пішов. Він більше не міг витримати тягаря, який на нього клало обличчя коханої. Почуття вини з’їдало його зсередини, а новоутворена пустота заливалася свинцем і сковувала його. Він залишився сам у домі, що тепер стояв мертвим і непотрібним. І непотрібним він здавався сам собі. Він не міг зрозуміти чому його кохання не здатне створити чудо і воскресити померлу людину. І думав він не про маму своєї коханої, а про саму свою суджену. Хлопець бачив, як та потроху згасала, але кожного разу коли він нахиляв свою свічку до її, щоб та засяяла з колишньою силою, він лиш відчував що його власний вогонь слабшає і тьмяніє. Години очікування, перетворилися на вічність і реальний світ почав втрачати свої ознаки. В деякі моменти юнаку здавалося, що він в Чистилищі і, що тільки чекання і очікує його попереду, а далі.. невідоме. Пройшло ще чимало часу і він почув позаду себе кроки. Звучання було легше, ніж в останні дні і хлопець вже засумнівався чи часом це не хтось інший. Та ні, сумнівів бути не могло. Її рідний запах він впізнавав завжди. Хлопець одразу ж став з крісла і обернувся, готовий прийняти на себе тисячу ножів, аби лиш тільки допомогти їй. Вся в чорному і сльозах, вона виглядала до жаху нещасною, та все ж, побачивши його, дівчина спробувала посміхнутись. Вийшло не дуже, але вже тільки цього було достатньо, щоб юнак вмить підлетів до неї і захистив своїми обіймами. Цього разу вона вже не відштовхувала його. Навпаки, притиснула до себе ще міцніше, мовчки просячи вибачення за все. А потім вона поцілувала його, вливаючи тепле проміння життя у його вени і наповнюючи душу новим сенсом і обіцянкою. Обіцянкою, що з часом все стане як було. І цілуючи його, дівчина знову відчула що вона жива. Жива і житиме, допоки Бог їй даруватиме життя.

Одинадцятий поцілунок

Юнак помітно нервувався і постійно переступав з ноги на ногу, створюючи непотрібне коливання в повітрі, що пахло пелюстками свіжозрізаних троянд з домішком лаванди. Старенька, крихітна церква, вміщала в себе небагато людей, і цим ідеально підходила для запланованого парою весілля, що відбулося через два роки після трагічної події в житті заручених. Закохані бажали, щоб для всіх присутніх їхнє весілля було святом саме тому, що це день їхньої злуки перед Богом, а не слугувало причиною, щоб напитися та відпускати вульгарні жарти і їм це вдалось. Гостей було менше двох десятків. Найближчі родичі, з якими молода пара дійсно спілкувалась, а не здзвонювалась лиш на великі свята, декілька друзів, що залишили свій слід у житті молодих, та хороша погода, разом із сонцем. Тихесенько співав хор, трохи гучніше звучало фортепіано, виграваючи музику, що проходила крізь душі присутніх і вливалася у дерев’яні стіни церкви, навіки залишаючись там. Юнак ще раз хитнув головою, намагаючись заспокоїти нерви. Сумнівів у нього не було - вона єдина. Вона його споріднена душа. Нервувався він через те, що в останні дні його почали відвідувати думки - а раптом він їй надокучить? А що як він зіпсується і почне себе вести як більшість людей довкола? А чи вартий він взагалі кохання такого ангела? До дня весілля хлопець ще міг тримати себе в руках, не дозволяючи цим думкам заволодіти собою. Та ось він стояв біля священика і вирішальна мить вже мала от-от настати і цілісність його похитнулася. Батько його, що дивився на нього і з лицем, яке нібито все розуміє, поважно кивав синові. Та не встигла ще й мить промайнути, як рідне тепло, що почалося з посмішки, рівномірно заповнило все його єство. Біля входу з’явилася вона і одразу ж принесла спокій його душі.

Під повільний акомпанемент фортепіано воно наближалася до вівтаря. Біла сукня, елегантна у своїй простоті, підкреслювала витончену тендітність її фігури, і тихенько шелестіла, ледь досягаючи підлоги. Кожний крок нареченої відлунював проникливим скрипом старого дерева і поєднювався з гучним серцебиттям нареченого, що чемно стояв, ледь роззявивши рота, не в змозі стримати ейфорійного здивування від побаченої картини. Крізь віконця церкви всередину потрапляли теплі, різнобарвні промені, оздоблюючи плаття дівчини у інший колір та орнамент з кожним її кроком. Нарешті вона стала навпроти свого судженого і ще раз йому посміхнулась. Світ завмер. Захоплений. Далі почалась вже сама церемонія. Впевнено, ледь стримуючись, щоб не кричати про свою згоду, молоді навічно з’єднали свої душі перед Богом. Були промовлені найвідповідальніші в житті слова і сказані обітниці. Було воз’єднання того, що Творець задумав як одне ціле з самого початку. Освячення кохання і прославлення сили любові. А закінчилось все поцілунком. Їхнім першим поцілунком чоловіка і дружини. Поцілунком що тривав так довго, смакував так солодко і означав так багато, що Час, аби зекономити всім іншим, окрім подружжя, декілька годин, створив для людей ілюзію буцім-то поцілунок тривав лиш пару секунд. На вулиці радісно співали пташки. Далі на пару чекав їх перший танець на кришталевій поверхні, яку розстелили понад небесною водою озера і перша шлюбна ніч. Під час якої законі даруватимуть одне одному набагато більше, ніж могли подарувати раніше.

Дванадцятий поцілунок

Колись юнак, а тепер вже чоловік, ще лиш недавно почав опановувати музичний інструмент кохання під назвою гітара, тож перед тим як заграти

свою першу в житті серенаду, йому довелось випити добрий келих напівсолодкого. Дістати його можна було без проблем. Венеція, як і вся сонячна Італія загалом, славилась своїми винами, не менше ніж своїми каналами, художниками, чи архітектурою. Приходив кінець другого тижня їхнього перебування на півночі Італії, а разом з ним, закінчувався їхній медовий місяць, який самі вони вважали більш шоколадним з невеличкою домішкою молока. Враження від побаченого переповнювали молоду пару. Ніжне тремтіння тіл, що супроводжувало їх впродовж дня, після палко-пристрасних, недоспаних ночей, лиш ще більше штовхало їх до пригод і загострювало почуття естетичного до вершин людського сприйняття. Попереджені про спеку та великі натовпи людей, закохані віддавали перевагу ранковим та нічним прогулянкам і подорожам на гондолах по Гранд каналу, та попід Ріальто. Подружжя зробило зо двісті знимок світанкового Собору Святого Марка та Палацу Дожів, намагаючись вхопити ідеальну мить, та це було завдання не для простих смертних. Венеція являла собою явище, яке не могли передати ані ніжна імпресія Моне, ані ретельний академізм ван Віттеля. Істину пара знайшла посередині, в творах Томаса Морана. Кожний похід в театр, чи навіть в одну із розкиданих по дрібненьких вуличках, книгарнях був святом. Маленькі ресторанчики дихали романтикою, а фасади будинків історією мистецтва. Закохані ж дихали казкою і пересувалися під співи гондольєрів. Острів Бурано і фісташкове морозиво якось дивно переплелися в пам’яті, утворюючи солодку суміш дитинства. Там де хтось говорить про те, як їхній відпочинок закордоном пролетів непомітно, молоде подружжя говорило, що встигло за два тижні прожити ще одне життя.

Сьогодні був останній вечір казки, після чого роман з Італією добігав до свого завершення. Чоловік підготував мелоліричну сонату і вже востаннє перевіряв, чи правильно настроєні всі струни, поки його дружина ще завершувала приймати душ. Свічки були запалені. Бокали повні. Небо безхмарне. Місяць на місці. Пелюстки троянд розсипані у стратегічно важливих місцях. Молодий герой-романтик також тут. Нібито все готово. Ще одна коротка мить. Скрип дверей. Ось і вона. На ній лиш білий рушник, що тісно облягає тіло і задоволена посмішка. Не давши їй шансу прийти до тями, чоловік одразу ж взяв перший акорд, перейшов до перебору і палко-вечірні ноти почали заповнювати простір кімнати, викликаючи коливання в серці дружини і полум’я свічок. Співав він невміло, зате щиро. Голос його тремтів, але почуття його звучали твердо. На чистій італійській, він пояснював французькою своє українське кохання до її райської душі. Закінчивши третій куплет міцним ударом по басовій струні, він зупинився і поглянув на неї. Білий рушник впав додолу. Гітара також опинилася на землі. Свічки запломеніли ще палкіше. У ніжно освітленій кімнаті спершу стало тихо-тихо. Потім було чутно лиш зітхання. А під кінець закохані вже були вдячні за хорошу звукоізоляцію номеру… Вона лежала, поклавши голову йому на груди, що дихали рівно і щасливо. Він шепотів їй на вушко теплі слова і грався з її волоссям. Вона підняла погляд, заглянула глибоко в його очі і поцілувала його поцілунком вічної вірності.

Тринадцятий поцілунок

Він безцільно блукав туди-назад, вже майже повністю зневірившись в собі і в справедливості нашого грішного світу. Сніг продовжував безперестанно вкривати все живе і неживе. Дороги заметені. Автомобілі також завалені товстим шаром снігу. Замість широких тротуарів, люди користувалися лиш вузесенькими, ними самими протоптаними стежинами, які тепер сполучали всі артерії міста. Ще вчора здавалося, що погода пішла на поправку і Земля видужає. Сніг припинився, навіть з’явилося сонечко. Чоловік одразу ж цим скористався і сів на перший ж літак з Берліну до Львова. Та недовго музика лунала, недовго співали солов’ї. Вже на підході до України, погода знову погіршилась і їм довелось кружляти дві години, допоки працівники аеропорту, як могли, розчищували смугу. В певний момент на борту літака вже починалася паніка. Деякі пасажири впевнено заявляли, що на землю вони не спустяться, а літатимуть тут вічно. Говорити їм, що рано чи пізно металева пташка таки спуститься було безглуздо. Посадка, враховуючи погодні умови, пройшла успішно і люди щасливо виходили з літака назустріч хурделиці. Як і очікувалось ніхто на них не чекав і чекати не міг. Оскільки жоден транспортний засіб не наважувався заїзджати в місце звідки вже декілька днів ніхто не їхав. Жодного таксі, жодного автобуса. Пусто. Якщо ж не рахувати сніг, звісно. Трохи поблукавши просторами аеропорту, пасажири знайшли водія штатного автобусу, що просиджував вільний час у кафетерії, балакаючи з нудьгуючим поваром, що паралельно виконував обов’язки офіціанта і прибиральника в зв’язку з погодою.

Після довгих переговорів, які коштували пасажирам кількох сотен гривень, пари магнітиків з написом «Берлін», двох бутилок коньяку та цілої купи нервів, їм таки вдалося переконати водія спробувати їх звідси вивезти. Він, як і ще жменька пасажирів, участі в перемовинах не брав, оскільки бачив, що ту чудасію, що робилася на вулиці, так просто не подолаєш. Решта ж людей, вочевидь, вважали себе за головних героїв якогось фільму, яким обов’язково пощастить. Внутрішня мотивація такого погляду базувалася на тому що вони, це вони, а, отже, за логікою голлівудського кіно, вони просто-таки зобов’язані сьогодні дістатися до рідних та близьких і провести решту вечора оповідаючи про своє перебуваня в країні братвурсту і пива. Та не так сталося, як їм гадалося. Вже через півгодини, мокрі, вкриті снігом і розчаровані вони повернулися, а разом з ними і водій. Автобус довелося залишити на дорозі після того, як виявилось, що снігоочисні машини геть завалили виїзд з аеропорту, аби хоч якось розчистити дорогу на вулиці, по якій ще іноді їздили автівки. Атмосфера стала ще пригніченішою, тож чоловік вийшов на вулицю, прогулятись. Вже два місяці він не бачив її. Тобто бачив, але тільки далеким духовно людям може бути достатньо екранного, двовимірного спілкування із коханою людиною. Якби у нього був вибір, він нізащо б не залишив її саму на такий довгий час. Та вибору у нього не було: їдь або звільняйся. При чому саме звільняйся сам, а не «тебе звільнено!» - тонкощі української бюрократичної системи. Чоловік і був ладен звільнитися, аби лиш не залишати її наодинці з сірістю міста, та вона все ж переконала його поїхати. Спершу вони навіть розглядали варіант поїхати вдвох і одним камнем здійснити її мрію побувати в Німеччині. Та вже дуже скоро цей план довелося відкласти в нижню шухляду столу, ще й на замок закрити. Батько дружини тяжко захворів, ноги вже його майже не співпрацювали з рештою тіла і йому був потрібен постійний догляд. Жереб було кинуто і їм залишалось лиш перейти Рубікон.

Дні тягнулись довго. Педантичність. Формальності. Дивний німецький гумор. Довгі телефонні розмови і постійні нагадування одне одному про силу кохання, що їх об’єднює. Так довго він чекав, щоб знову обняти її, відчути смак її губ і дотик її руки, і от тепер, вже сама природа виступала проти нього. Йти пішки, чи не йти? Ось у чому стояло питання перед ним. Серце і душа його благали, щоб він йшов, біг і стрибав якщо доведеться, але йшов до неї. Занадто довго вони були в розлуці. Логіка, в свою чергу, недоречно зауважувала, що місяць у лікарні, якщо взагалі не холодна смерть, не дуже гарно вписувалась би в його картину життя, хоча б це і було страх як романтично. Вони говорили про це по телефону і дружина його благала, щоб той вів себе розумно і дочекався сприятливих умов, навіть якщо б довелося заночувати в аеропорті. Він знав що це раціонально. Він знав що це правильно. Він знав що це логічно. Валізи він залишив в аеропорті. Попрощався з рештою пасажирів, помолився і пішов. За перші двадцять хвилин, він подолав лиш декілька десятків метрів, а змучився вже добряче. Одна з його рукавиць стала жертвою боротьби зі снігом, під час героїчного витягнення ноги з глибокої кучугури. Штани його, не створені для таких мандрівок, промокли і він відчував, що таким темпом вже через метрів двісті-триста його подорож завершиться. Дружина оповідала йому, що через колишні тротуари, мали вести бодай крихітні стежинки, але це явно не стосувалося дороги з аеропорту. Ще через двадцять хвилин, якраз десь тоді, коли чоловік проклинав людське тіло через те що воно має межі і не може керуватися суто духовними поривами, він дійшов до автобуса.

Перед ним виросла стіна, метрів п’ять заввишки. Хто і чим думав коли вони так завалювали цю частину перехрестя він не знав, але нотатка в книгу скарг просилася сама по собі. Зібравшись з силами, чоловік почав штурмувати новоявлену вершину, з кожним кроком все глибше вгрузаючи в лапатий сніг. В якийсь момент він задумався, чи бува не легше прорити тунель, ніж пертися, як дурний їжак, прямо вгору. Та питання відпало само по собі. Поки він вимальовував в голові всі деталі схеми, як зробити безпечний підкоп, чоловік вже опинився на горі. А ще через мить він вже лежав на землі, якщо точніше то на снігу, але з іншого боку. Його переповнювала гордість за свій подвиг і, водночас, він відчував, що якщо ще трохи полежить в такій позі, то він стане льодяним пам’ятником самому собі. Знесилений, чоловік звівся на ноги і поволі побрів вздовж дороги, сподіваючись, що випадково проїзджаюче авто не зіб’є його. Йти було водночас і тяжко і легко. Важко, бо сил у нього більш не було, лиш інерція і воля. Легко, бо все що можна і не можна було, він вже собі відморозив, а тому біль здавалася йому віддаленим ехом на схилах Кіліманджаро. Перед очима миготіли лиш розмиті образи маленьких, кришталевих балерин та жовтих ліхтарів. Раптом, з’явилася ще якась чорна тінь, з білим ореолом. Він відчув. Він зрозумів. Зробив ще декілька останніх кроків. Впав у її руки. Відчув гарячий дотик її губ. Темрява.

Чотирнадцятий поцілунок

Дивне відчуття самотності змусило його прокинутись. Він ще не встиг як слід прийти до тями, як одразу ж відчув, що щось не так. Дружини поруч не було. Зграя мурашок пробігла по тілу і змусила його здригнутися. В кімнаті було аж занадто темно, тому він включив лампу, у вигляді черепашки, що стояла на журнальному столику і автоматично прикрив очі рукою. Світло о четвертій годині ночі рідко буває приємним, якщо взагалі буває. Отямившись він одразу ж встав з ліжка і помандрував квартирою. Світло було ввімкнене тільки у ванній кімнаті і туди він, постукавши, увійшов. Його дружина посміхалася ледь помітною, блідою посмішкою і протягнула до нього руки. Чоловік зразу ж її міцно-міцно обняв і пригорнув до себе. Вона вся тремтіла. Він тихо говорив їй, як сильно її кохає. Вона заплакала. Він обняв її ще сильніше. Свої холодні сльози вона намагалася компенсувати теплими поцілунками в шию. Він допоміг їй повернутися в ліжко і тримав її переживання у своїх руках, поки вона не заснула тихим сном. Потім він швидко зібрався і вийшов на нічні вулиці міста, шукати аптеку, яка працювала б цілодобово. Тротуари і дороги приємно пустували, а світ ліхтарів і мокра бруківка нагадували про часи коли він лиш познайомився з таємничою дівчиною з парасолькою. Тоді він ще навіть уявити не міг, скільки щастя несла в собі та зустріч, а тепер він щодня дякував Господу за те, що Він звів їх разом. Вже через декілька хвилин чоловік знайшов відкриту аптеку. Коли він сказав, що саме йому потрібно, продавщиця глянула на нього з насмішкою, мовляв, десятки тут таких як ти ночами прибігають. Та йому було байдуже. Він знав, що їхній шлюб не такий, як у решти. І він знав, що більшість з тієї решти думала так само. Та разом з тим чомусь там де інші пари сварились, кидаючи «виклик» одне одному, або ж просто могли обмовитись всього лишень десятком слів за день, він з дружиною завжди проговорював година

за годиною, а всі конфлікти вони вирішували так, як їх і вчили в церкві. Дорогою додому, чоловік намагався заспокоїти себе, втихомирити своє серце і очікування, та ноги його неслухняно гнали вперед, не дивлячись де лежала калюжа чи бруд. Тихі, нічні зорі святково мерехтіли на небесах, підсилюючи передмову радісної звістки. Нерви давалися взнаки на кожному кроці. Він часто шпортався. Ледь попав ключем у двері. А коли побачив її - розпатлану, невиспану, бліду, прекрасну, то взагалі втратив дар мови. Вона прокинулась від його тендітних ласок і сонно обняла його. Після цього вона взяла в нього тест і зайшла назад до ванної кімнати. Хвилини чекання минали нестерпно довго. Сто шістнадцять варіантів пронеслось у чоловіка в голові, більшість з них абсурдно-нереальні, а деякі просто невтішні. Серце розривалось від радісного оптимізму, а розум вперто застерігав його від передчасних криків щастя. В якийсь момент йому взагалі здалось, що він персонаж мультфільму, що ходить з кута в кут по кімнаті і через це вже втоптав паркет на добрих десять сантиментрів і ось-ось він провалиться до сусідів знизу. Та ось на нього зійшло світло розчинених дверей, з’явилося щасливе обличчя його дружини, а в руках вона тримала дві смужки - символ їхнього щастя. Вона одразу ж кинулась в його обійми, а він підняв її і закружляв по коридору, під її кумедний писк. Потім він опустив її на підлогу, поглянув глибоко у вічі і поцілував поцілунком майбутнього батька та щасливого чоловіка.

П’ятнадцятий поцілунок

Вже тричі він виходив з пологової кімнати, не в змозі слухати відчайдушні крики дружини. Та щоразу він, практично одразу ж, повертався назад.

Чоловік знав наскільки він їй потрібен в ці тяжкі моменти і знав, що має бути поруч із тою, яку так міцно кохає. Лікарі запевняли, що все проходить добре і, що причин для хвилювань немає. Такі довгі пологи річ звична і ніякої загрози ні для дитини, ні для матусі не становлять. От тільки в моменти такого напруження, логіці тяжко достукатись до серця і до нервів, а тому кожна хвилина цього марафону видавалася безмежною у своїй жорстокості і фатальною в своїх можливих наслідках. Напружене, зпітніле лице його дружини болюче морщилось, а очі блукали, шукаючи полегшення. Ще до вагітності вона знала, що роди можуть видатись важкими через її статуру, але вона завжди себе переконувала, що коли до них дійде, то завдяки своїй силі волі, вона зможе зробити все швидко. Кожного разу, коли акушер їй говорив тужитись - вона тужилась. Коли треба було розслабитись - вона розслаблялася. Коли треба було глибше дихати - вона дихала глибша. Та дитини все не було. Була лиш біль та страждання. Чого не було так це жалю. Ні на мить, ні чоловік, ні дружина не шкодували, що їм доводиться зараз це переживати. Хоча його таки мучила совість за те, що через нього вона проходить через такі муки, а він навіть нічого не може з цим зробити. Чому саме так все задумано? На це відповіді він не знаходив. Паскудна обстановка білих мебле-апаратів та людей в масках, вкупі з запахом лікарств, які завжди асоціюються саме з хворобою, а не здоров’ям важко давили на розхитану свідомість жінки, але вона не здавалась. Вона не могла дозволити собі здатись, чи перепочити, адже приз за ці декілька годин зусиль - маленьке, рідне щастя, що триватиме до кінця їхніх днів. А заради своєї дитинки, своєї кровинки і заради свого чоловіка - жінка готова на все. Нарешті, після однієї з схваток, лікар радісно сказав, що з’явилася голівка малюка. Чоловік міцно стиснув руку своєї коханої і тихим шепотом додав їй сил.

Вона знову напружилась, так як не вважала за можливе, різкий біль, здавалося, розривав її надвоє. Ще декілька секунд боротьби з неможливим. Все. В новонайденій тиші почали лунати плаксиві крики дитинки. Диво народження звершилося. Завершивши всі необхідні процедури, лікарі залишили батьків наодинці з їхньою дитиною. Лишня компанія їм зараз була нідочого, перед ними зараз розігрувалась одна з найважливіших сцен у їхньому житті. Для когось чужого вид цієї маленької істотки міг би видатись жахливим, деякі жінки побачивши подібні картини взагалі можуть перестати хотіти дітей. Та для рідних, для мамці з татусем, немає нічого прекраснішого і важливішого ніж той момент, коли вони вперше бачать свого первістка. Немає моменту прекраснішого ніж, коли вони вперше беруть його на руки. Лічать його пальчики. Легенько глядять його, ще лису, голівку. Немає нічого чарівнішого за ті перші слова промовлені до дитини, до Бога і одне до одного. І немає нічого солодшого, ніж перший поцілунок новонароджених батьків. Від цього дня у їхньому житті розпочинався новий розділ, сповнений викликів, недоспаних ночей, дрібних сварок, постійної підтримки і безумовного кохання.

Шістнадцятий поцілунок

Тарілка, розмальована фіалками, смачно ляснулась об стіну і уламками впала на підлогу. Чоловік дивився на неї немов зачарований, не в змозі, більше сказати ні слова.

Дружина його також завмерла після свого відчайдушного кидка. Навіть сльози на її обличчі застигли і не спускалися нище губ. Вона одразу ж опустилася на коліна і почала хаотично збирати друзки розбитої тарілки, що їм подарували були на честь їхнього весілля. З горла чоловіка ледь чутно злетів зойк, коли його кохана поранила собі руку об одну з фіалок і він, переступивши через перекинутий стілець, підійшов до неї, сів і обняв. Він просто не міг повірити наскільки далеко зайшла ця їхня дрібязкова сварка. Чим він собі думав! В чому він її звинувачував?! Лайдак! Вона ж його дружина! Вона ж матір його дитини! Вона ж його споріднена душа! Вона ж його все! А він з’ївся на неї лиш через те, що вона попросила його сходити в магазин, після того як він вже повернувся з роботи. Ну і що, що він втомлений! А вона хіба не втомлена?! Хіба вона не посвячує кожний свій день їхній дитині і йому самому?! Хіба їй тут легко? Сидіти в чотирьох стінах з плаксивим немовлям на руках?! А ще й аргументи видумав, дурак такий! «Я ж тебе питав, чи чого не треба, ти сказала що ні!» - йолоп! Треклятий йолоп! Ні, так себе вести не можна. Ще й крісло перекинув! Голос підвищив! На кого? На ангела! Ганебний… І от дивився він на свою вкриту сльозами квітку і сам ридав, ридав і не знав як почати просити пробачення. Дружина ж його продовжувала згрібати осколки докупи, сподіваючись, що вони якимось чином склеяться. Та нічого не виходило. То тут, то там лежали частинки фіалок, а щоки її пломеніли від сорому, хоча ще секунду назад, вони пломеніли від гніву. І чому вона так гнівалась? Хіба вона не знає, як йому тяжко? Хіба не знає, як кожний день йому до болю нудно сидіти за офісним столом і марнувати там своє життя?! Хіба вона не знає, що все це він робить заради неї?! Кожну хвилину, кожну копійку, кожний день він йде туди заради неї! А тут вона на нього накинулася, після виснажливого дня, і причепилася з тим магазином! В кінці-кінців вона могла б піти і сама! Або ж відкласти до завтра, не така вже й важлива то річ - лоток яєць та пакет молока , а скільки проблем і болю! Так багато болю! І навіщо ж вона взяла до рук ту бідолашну тарілку? Чи з котушок з’їхала,

чи просто внутрішньому “я” захотілось показати з себе істеричку? А тепер вже ж її не склеїш! Секунда і все… розбита! Вона знову заплакала, і почала ще активніше притискати одну частинку тарілочки до другої. Серце її чоловіка зжалося в маленький клубочок і він зупинив її. Міцно, але обережно, щоб не поранити, стиснув її руки, поцілував її долоні і приклав собі до грудей. Вона підняла на нього свої чисті очі і ледь помітно почала ворушити губами, намагаючись підібрати слова які вимагала від неї її душа. Та слова були не потрібні. Їхні душі і так знали, що це все лиш дурна сварка і спогад про неї розтане серед майбутніх щасливих хвилин, залишиться лиш одним перекресленим словом у щоденнику на тисячу сторінок. Тож замість непотрібних слів, вона припала до свого чоловіка губами, віддаючи цим поцілунком всю себе, і він радісно відповів їй взаємністю. Вже через два дні фіалкова тарілка лежала на своєму місці, акуратно склеєна золотом, так як і вчили японці.

Сімнадцятий поцілунок

Сиве повітря, раз у раз, накочувало вечірні, теплі хвилі на ще гарячий пісок. Десь поза тьмяно-синіми хмарами кричала самотня чайка, сповіщаючи про свій голод. Старенький маяк гордо стояв метрів за двісті від скелі, на якій розляглася молода сім’я. Рівномірне, червоне миготіння сповіщало песимістичні судна про небезпеку, а оптимістичні про те, що суша вже зовсім близько і їхня мандрівка добігає до щасливого кінця. Шум хвиль, що атака за атакою розбивалися об могутню, доломітову скелю та унікальний запах соленої води зачаровував і відривав від реального світу.

Коли ти перебуваєш настільки далеко від всіх і всього час, починає себе вести вельми фрівольно. Одна солодка хвилина в коханих обіймах розтягується на годину. Декілька секунд сміху твоєї дитини переростають на літній, сонячний день. А потім бац! І сплило вже декілька годин, а ти навіть не встиг поплавати як слід. Ну і підступне явище час! Доросле життя постійно надиктовує все нові та нові обмеження, і бідолашним людям нічого не залишається окрім як, все швиденько записувати, пристосовуватись і надіятися, що можливо, колись, знову прийде послаблення сталевих правил і з’явиться той жаданий вільний час, якого так багато в молодості і який сиплеться поміж пальцями у зрілі роки. А коли цей час врешті-решт з’являється, ти розумієш, що всі просиджені протягом років години, скрипучими кайданами, сковали твої ноги і варіантів у тебе вже залишилось не так багато, як колись. Якщо в перші роки шлюбу, вони могли віднайти бодай місяць на мандрівки та відпочинок, то далі фарби вже починали потроху тріскати і осипатися. Болюче відчуття, коли гроші на квиток в тебе є, і сам квиток, а от потяг не приходить. З роками вага відповідальності росла. Дитина, вища посада на роботі, громадська діяльність - безумство. Часу розслабитись практично немає. Робота, дитина, робота, дитина - день за днем, день за днем. Взаємна підтримка допомагала їм боротися із сірістю буднів, та скільки б понеділків вони не здолали, скількох неділь вони б не дочекались, робочий тиджень починався знову. Та ось нарешті вони вирвались. Море. Сонце. Сміх. Морозиво. Пісок. Засмага. Вітер. Вічність. Одним словом - щастя. Досягти цього щастя було непросто. Йому довелось звільнитися з роботи, а їй розсваритися з начальником і колегами-акторами. Але воно цього вартувало. Навіть одна секунда на березі, одна секунда тримання за руки, один подих цього повітря, один погляд на те, як тішиться твоя дитина спокутували всі пережиті проблеми і відновлювали віру в життя. Син їхній був просто в захваті від нових вражень. Весь початковий негатив, спричинений довгою дорогою та невиправданою спекою, випарувався як тільки він вперше ступив на гарячий пісок. А що коїлось кожного разу, коли

чергова, крихітна, хвиля розбивалася об берег! Малий стрибав, кричав, сміявся, навіть намагався її зловити! Бажання батьків просто лежати під сонцем і засмагати він не поділяв і не розумів, тому реалізовував себе у конструюванні піщаних замків та веж. На жаль, після кожного замку, в нього вселялося страшне чудовисько і він жорстоко руйнував споруджені будівлі. Та на радість піщаному народу, зла сила після цього покидала тіло хлопчика і він сам, своїми ж руками, відбудовував повалені твердині, створюючи їх дедалі міцнішими і величнішими. День за днем сім’я проводила в цукровому блаженстві, сповна відчуваючи відчуженість від решти світу. От і зараз вони втрьох влаштували собі пікнік на скелі, подалі від переповнених пляжів. Чоловік час від часу стрибав бомбочкою у воду, чим неабияк тішив сина і лякав дружину, але й вона зрештою здалася і останінй стрибок вони зробили разом, як і майже все у своєму житті. Сонце вже майже повністю сховалося за безмежною блакитністю моря, дитина їхня заснула. А подружжя лежало в обіймах одне одного і прощалося з ніжно-виновим промінням. Вона відчувала його серцебиття, а він відчував тепло її палкого тіла. Вони любо глянули одне на одного і розтанули серед глибини зіниць, а потім злились у поцілунку, тропічному і пристрасному, як і саме море.

Вісімнадцятий поцілунок

Знову темрява. Він не любив її. Він не був готовий до неї. Ще не зараз. Тільки б не залишити її з дитиною на самоті. Десь здалеку лунав ледь чутний шепіт. Він говорив про щось знайоме, кликав до себе. Та чоловік боявся до нього прислухатися. Що власне

робиться? Чому тут так темно? Невже він знову потрапив у аварію? Ні, цього бути не могло. Тут щось інше. Коли він був собою востаннє? Офіс. Офіс. Офіс. Святкування. А що він святкував? Здається тридцять років служби і звільнення… Ні! Це було ще декілька років тому! Туманні образи то з’являлися, то зникали перед очима, а він ніяк не міг згадати що було, перед тим, як його не стало. А поки чоловік боровся з темрявою, поруч нього, біля ліжка, як завжди, сиділа його дружина і міцно стискала його руку. Волосся у неї вже вкрилося сивими пасмами, а на вродливому обличчі виднілися зморшки. Губи у неї тремтіли в німій молитві. Лікарі її заспокоювали, говорили, що шанси у її чоловіка дуже хороші, але серце її сумнівалося. Занадто раптово все сталося. Ще декілька годин назад вони в обіймах одне одного святкували свою сорокову річницю і, раптом, він знепритомнів. Сльози, крики, благання - швидка. Діагноз - інсульт. А такий ще молодий! Як так?! Здоров’я ж у нього міцне як у Говерли! Сюрреалістичною їй видавалася дорога сюди, ще більш нереальним їй видавалося її перебування тут. Вони зараз повинні бути двоє, живі й щасливі, в ліжку, віддаватися пестощам, та прийшла темрява і захотіла вкрасти серце його коханого. Та вона його так просто не віддасть, вона молитимиться, вона благатиме Господа, щоб Той не забирав її другої половинки так швидко, благатиме, щоб Він дозволив їм ще бодай декілька років помандрувати цим світом, щоб Він дозволив їм хоча б краєм ока глянути на ще ненароджених внуків. Їхній син вже був десь в дорозі, його молитви також допоможуть. І лікарі. Все буде добре, має бути. Вона знову почала тихенько гратися з його волоссям і тихо кликати до себе, вона вірила, що він чує її, знає, що вона поруч. Вона вірила, що він не дозволить пітьмі забрати себе. Він не дав себе здолати після аварії, не підкорився буденному життю і тепер не здасться. Занадто сильно вони кохають одне одного, щоб так закінчилась їхня історія.

Вона поклала голову на його серце і слухала, слухала, слухала… Враз чоловік відчув, що йому стало легше. Він не розумів, що саме трапилось, але відчув, що серце його знову забилося як і раніше. Все чіткіше йому пригадувались недавні образи. Свічки. Жо Дасен. Її посмішка. Він відчував, що порятунок рядом, десь тут. Десь поруч. В іншому світі, нашому світі, його дружина також відчувала, що воз’єднання вже близько, залишалося лиш взяти останній акорд і симфонію буде завершено. І ось, вона збагнула. Вона приклала його руку до свого серця, а своїми губами припала до його спраглих губ. І він з вдячністю цей поцілунок прийняв. І воскрес із темряви.

Дев’ятнадцятий поцілунок

Крихітні листочки на деревах раділи ранковому, червневому сонцю і збуджено тріпотіли від вітру. Людей на вкритих тріщинами тротуарних плитах майже не було. Діти були в школі, студенти вчились або спали, дорослі мучились на роботі, а ледарі ледарювали вдома. Лиш люди старшого покоління повільно прогулювались літніми вулицями. Хоча для більшості з них такі мандрівки вже не сприймалися як прогулянки. Коли досвід прожитих років сковує болем тобі ноги та руки, коли ти навіть випростатись не можеш, це не прогулянка - це каторга. Простий похід в магазин чи оплата рахунків вже перетворювались на виклик, який, на жаль, вже не всім був до снаги. Ось і Вона повільно йшла додому, тримаючи в руках великий пакет, вщент

набитий продуктами ти лікарствами. Йти було невимовно важко, але що їй ще залишалось? Вибір у неї був не великий. Або купляти все одразу ж, як вона і робила, або ходити на ринок та до супермаркету щодня. Та другий варіант відпадав сам по собі, оскільки ноги її просто не могли дозволити їй такого навантаження. Вона здмухнула неслухняне пасмо сивого волосся і поставила пакет на тротуар. Після чого вона випросталась, наскільки їй це ще дозволяло її тіло. Її пройняв меланхолійний сум. З того виду, що буває у молоді восени, а на старості, частіш за все, приходить саме літом. Куди поділась її колишня врода? Куди поділись її сили? Час все забрав з собою. Та чоловік її всеодно кожного дня говорив їй, наскільки вона прекрасна. Старенька пані знала, що це вже далеко не так, але та щирість з якою він промовляв їй ці слова, не залишала сумнівів - для нього вона все ще була маленькою принцесою і завжди нею залишиться. Згадавши про чоловіка вона посміхнулась, але посмішка була з домішком журби. Тяжко йому було. Ноги працювали ще гірше ніж у неї, а серце мало не щодня погрожувало знову йому відмовити. Та не стільки фізичний стан його мучив, скільки той факт, що тепер його дружині доводилось робити практично все самій. Навіть кусня хліба врізати він нормально не міг настільки тремтіли у нього руки. Вона з готовністю прийняла на себе піклування про нього, але йому було дуже важко змиритися з таким становищем. Він постійно поривався якось їй допомогти, хоча і знав що цим робить собі лиш ще гірше. На цій думці, старенька дружина його зупинилася. Щось занадто песимістичною вона стала. Вони ж, як і раніше, тішились життям, хоча це і стало важче з роками. У них був син, було кохання, були книги і великі запаси зеленого чаю. Про більше просити соромно. Вона підняла пакунок, огледіла дерева довкола, пройшла ще декілька десятків метрів і знову зупинилася. Важко. Та не можна зволікати, а то чоловік її ще почне переживати. З останніх сил вона знову підняла пакунок. Ступила декілька кроків.

Знепритомніла. Сни їй вже не снилися. Тому між розлитим молоком та думкою про нього, і моментом коли вона прийшла до тями, для неї пройшла лиш темна мить. Вона розплющила свої очі і трішки підняла голову. На неї дивився Він, із сльозами на очах. Не встигла вона зрозуміти, звідки він тут взявся і висварити його через необережність, як він допоміг їй встати, причепурив її своїми тремтячими руками і пристрасно-пристрасно припав до її губ. Поцілунком, що ставав з роками дедалі кращим, як хороше італійське вино. Від того дня вони вже завжди виходили з дому разом.

Двадцятий поцілунок

Роки промайнули миттєво. Зовсім непомітно волосся спершу порідшало, а потім і посивіло. Час безжальний у своїй байдужості і неминучості. Не встигли вони і обернутися, як їхній син пішов зі школи. Пройшов ще день, а він вже в університеті, ще через місяць він на роботі, а потіб бац! І вони вже бабця та дідусь. Та все ж вони не жалілися на життя. Не мали права жалітися, це було б невдячністю по відношенню як до самих себе, так і до Бога. Гріх нарікати на життя, протягом якого у тебе було все, про що ти тільки міг мріяти. Тим паче, коли мова йде не про автівку, всесвітню славу, віллу на курорті, чи трьохповерховий більярдний стіл в одній з шістнадцяти ванних кімнат. Такі речі роблять життя цікавим, хоча часто й блудливим, але аж ніяк не повним. Повним життя роблять посмішки, цілунки, перші кроки твоєї дитини, як по підлозі, так і в житті. Життя життям роблять переглянуті фільми, прочитані книги, прослухані композиції та пісні, пристрасні ночі та картини Моне. Заходи та світанки, смачні обіди та романтичні вечері. Морозиво на мості Ріальто, та суші в забігайлівці в тебе біля дому. Той славетний,

прикрашений дощем вечір, коли вони вперше зустрілись. Знову цілунки, обійми, тримання за руки, дарування квітів для нього, та отримання квітів для неї, знову цілунки. Пережиті пригоди, ті моменти повної свободи, не філософської, чи соціальної, а простої, людської свободи, будь то на морі, серед гір, чи в лісах. Той благословений Богом день, коли вони знову зустрілись, щоб більше не розлучатись вже довіку. Перший малюнок, що тобі подарував твій син, перший його гол на футбольному полі. Перші його пятірки і день його весілля. Години проведені у молитві та у соборах. Кожна ваша річниця та маленька дрібничка, яку ви придбали в сувенірній крамничці, десь біля Чигирину. Прогулянки парком та міським центром. Ще більше поцілунків. Гордість одне за одного та постійна підтримка. Прибуття бузьків навесні та їх відліт восени. Запах шоколаду та смак полуниць. Кульбабове вино та собака, не рахуючи трьох в човні. Кожний зліплений сніговик і кожне купання у озері. Обійми матері та теплі настанови батька. І вітер, привітний, морський вітер. Ранкова роса, що виблискує яскравіше за будь-які діаманти та за кожну знимку, на якій навіки завмерла усмішка коханої людини. Варто бути вдячним хоча б за те, що це навіть не третина списку! Та найбільш вони були вдячні той один момент, що повторювався знову і знову, і що приносив їм більше щастя, ніж усі інші взяті разом, це було те відчуття, коли твоя споріднена душа говорить три найважливіших на світі слова - «Я тебе кохаю!». А те що все скінчилося… ну що ж… так має бути. Все таки смерть це всього лишень коротка зупинка, перед нашим переходом у вічність. Вона тихенько нагнулася над ним і сухими губами востаннє доторкнулася до його вуст. Він ледь помітно посміхнувся і фінальним зусиллям обійняв її. Вона поклала свою голову йому на груди. І вони заснули…

Endnotes

Я хотів би подякувати Вам за те що Ви прочитали мою книгу. Знаю, що у ній безліч недоліків, та це й не зовсім книга. Це, скоріше, набір обірваних нарисів, що розкривають мої погляди на кохання. Бажаю щоб кожен з Вас, знайшов ту людину, яка надасть повноту сенсу вашому існуванню на нашій Землі!

Інші книги автора: Загублені

Також мене можна знайти: Friend me on Vk: http://vk.com/therelict Follow me on Pinterest: http://www.pinterest.com/huntergod/ Subscribe to my blog: http://voldemarlemberg.blogspot.com/ Favorite me at Smashwords: https://www.smashwords.com/profile/view/Lemberg